Розлад гендерної ідентичності і транссексуальність, як найсильніший його прояв, за досить короткий час з питань, які були повністю табуйованими і не сприймалося суспільством, починають займати провідне місце і підіймаються все частіше в громадському обговоренні багатьох країн. Той факт, з якою швидкістю ця проблема, «ноги якої стирчать з політичної площини», набирає обертів, змушує припинити мовчання у наукових колах. І свідком цього є об’єднання лікарів з усього світу з метою більших досліджень, пошуку кращих методів лікування.
Якщо ми говоримо про благополуччя людини, проблема по суті має бути не стільки ідеологічною, скільки медично/клінічно обґрунтованою. Ряд питань, які є важливими, хочеться підняти у цій статті. Чи відомо, що є насправді причиною такого вибору людини? Що стає головним спусковим механізмом для дієвих кроків зі зміни статі? Чи є бодай якась користь від медичних (гормональних, хірургічних) втручань? Якщо це так, то у яких випадках доречно це стверджувати?
Ще декілька десятків років тому більшість з нас не тільки не зустрічали людей з розладом гендерної ідентичності, але й не знали про існування подібної проблеми. Проте вона існувала набагато раніше.
Транссексуальність першим описав Франкель у 1853 році, трохи згодом Карл Вестфаль (1869) використав термін «протилежна статева свідомість». Шандор Ференці для опису чоловіків, які відчували себе жінками і це виявлялося у їхній поведінці, використовував словосполучення «суб’єкт-гомоеротик».
До приходу нацистів до влади в Німеччині, у двадцятих роках ХХ століття, були проведені перші в світі операції зі зміни статі. У 1919 році Магнус Хіршфельд, молодий лікар, придбав віллу та відкрив Інститут сексуальних досліджень. Саме тут були проведенні перші операції зі зміни статі включаючи вагінопластику. Долі двох пацієнтів, Рудольфа (Дорі) Ріхтер і Ейнар Магнуса Андреаса Вегенера (Лілі Ельби), стали відомі всьому світу. На жаль, Ейнар Магнус Андреас Вегенер в образі Лілі Ельби прожив лише три місяці, після чого помер внаслідок розвитку інфекції через те, що імунна система відхилила трансплантовану матку.
Історія масових хірургічних втручань зі зміни статі розпочалася у середині XX століття. У 1926 році в американців датського походження Джорджа і Флоренс народився син Джордж Вільям Йоргенсен молодший. У 1952 році молодий чоловік пройшов курс гормональної замісної терапії та переніс операцію по видаленню яєчок та пеніса, а після цього — хірургічне втручання з пластики піхви. Така історія виникнення Крістіни Йоргенсен і початку швидкого збільшення людей, що прагнуть здійснити «перехід» [5, с.317-318]. Саме завдяки цим крокам у п’ятдесяті роки минулого століття стало можливим перетворення пацієнтів, які страждають від розладу гендерної ідентичності, у розповсюджений об’єкт клінічної практики, основною темою великої кількості досліджень, а згодом і включення у 1980 році Американською психіатричною асоціацією транссексуальності у перелік психічних розладів.
Говорячи про розлад гендерної ідентичності, неможливо не розпочати з основ – розуміння статі. Сучасна сексологія термін «стать» відносить до характерних ознак, які, зазвичай, у гармонійному поєднанні визначають біологічну мужність або жіночність, що дозволяє виявляти у більшості організмів жіночих та чоловічих представників. «У людей перелік найвідоміших ознак, що складають біологічну стать, включає у себе: гени, що визначає стать; статеві хромосоми; H-Y-антиген, який визначає стать; статеві залози; статеві гормони; внутрішню репродуктивну систему та зовнішні статеві органи» [4, с.9].
За умови проявів хоча б одного з типів аномалій біологічного спектру можна говорити про різні типи фізичних порушень формування статі, відомі як «справжній гермафродитизм» та «хибний гермафродитизм». Однак у цій статті будемо говорити не про біологічну проблему.
Про «гендерну роль» вперше заговорили у 1955 році, коли Джон Уільям Мані (американський психолог і сексолог) вводить цей термін, вкладаючи у нього «все, що говорить або робить дана особистість, щоб проявляти себе як той, хто має статус хлопчика або чоловіка, дівчинки або жінки відповідно» [4, с.10].
Гендерна ідентичність — це чітке відчуття приналежності до певної статі. Отже ця категорія є психологічною та складається з системи очікувань та самосприйняття. «Гендер не існує ні в тілі, ні в будь-якій тілесній структурі або фізіологічному процесі. Він відрізняється від статі, яка визначається виключно фізичними даними: статевими органами та хромосомами» [7, с.340].
Сам термін «Розлад гендерної ідентичності» був започаткований Річардом Гріном у 1971 році і був використаний у DSM-III.
Цікавою є і історія мандрування терміну розділами посібника діагностики і статистики психічних розладів. У DSM-III поняття «розлад гендерної ідентичності», що включала у себе «розлад гендерної ідентичності в дитинстві», «транссексуальність» та «трансвестиський фетишизм», було розміщене у розділі «Психосексуальні розлади» (1980 р.); вже у DSM-III-R – розлад гендерної ідентичності відправили у розділ дитячих розладів (1987 р.), DSM-IV виділив місце для транссексуальності та розладу гендерної ідентичності у розділі «Сексуальні розлади та розлади гендерної ідентичності», поєднавши «транссексуалізм» з «розладом гендерної ідентичності в дитинстві» в один діагноз «розлад гендерної ідентичності» (1994 р.). У 2013 році DSM-V перейменовує психічний розлад на «гендерну дисфорію у дітей» і виділяє для цього окрему главу. Минає ще майже десяток років і термін знову зазнає змін. «Гендерну дисфорію», згідно з міжнародним класифікатором хвороб (МКХ-11), що набув чинності у січні 2022 р., радять називати «гендерною невідповідністю», відносити його як до дітей, так і до дорослих, а також прибрати його з переліку психічних розладів. «Гендерна невідповідність» кодується такими трьома станами, як гендерна невідповідність у підлітковому або дорослому віці; гендерна невідповідність у дитинстві; гендерна невідповідність невизначена, і розміщена у розділі «стани, пов’язані з сексуальним здоров’ям». За декілька десятиліть відношення до розладу гендерної ідентичності перемістилося від відношення як до психічного розладу до абсолютно ліберальної «гендерної невідповідності» – вираженої і стійкої невідповідності між гендерною ідентичністю та біологічною статтю. Транссексуальність, яка входила до категорії психічних розладів, тепер під назвою «гендерна невідповідність» введена в окрему категорію «станів, пов’язаних з сексуальним здоров’ям».
Відповідно до Міжнародної класифікації хвороб (МКХ-10), транссексуалізм визначався як бажання жити і бути прийнятим як представник протилежної статі, яке зазвичай супроводжується відчуттям дискомфорту до своєї анатомічної статі та нестерпного бажання пройти операцію та гормональне лікування, щоб тіло якомога більше відповідало бажаній статі.
DSM-5 дає визначення гендерної дисфорії у дітей, підлітків та дорослих так: «це виражена невідповідність між статтю, в якій людина перебуває/яку виражає і в якій народилася, що триває не менше, ніж шість місяців» [5, с. 318]. За ним, становлення діагнозу вимагає наявність як мінімум двох з шістьох ознак, які мають тривати не менше, ніж шість місяців. При чому на практиці береться до уваги сила наполягання пацієнта на необхідність медичного втручання.
МКХ-11 ще більше пом’якшує умови встановлення діагнозу «гендерна невідповідність». Згідно нього, для встановлення діагнозу не потрібно мати значний дистрес або порушення психічного стану.
Термін «транссексуальність» ввів Магнус Хіршфельд у 1923 році. «Транссексуалізм (від лат. trans-зміна, sexus-стать) – порушення при якому виникає невідповідність психічного почуття власної статі і стійке усвідомлення своєї належності протилежній статі, незважаючи на правильне формування гонад, урогенітального тракту і вторинних статевих ознак» [1, с.179].
Цукер і Бредлі назвають транссексуалом людину, яка вважає себе представником протилежної статі та бажає, щоб інші вважали її так само. Тому подібні люди прагнуть до гормональної та хірургічної зміни статі, якщо виникає можливість це здійснити.
«У найбільш чітких випадках виявлення транссекуалізму людина протягом усього життя відчуває невідповідність між своїм психологічним станом і анатомічною будовою своїх статевих органів» [2, с.217]. При чому відчуття приналежності до протилежної статі, відносно своєї біологічної, виникає ще у дитинстві. Це проявляється у проханнях називати себе ім’ям протилежної статі та використовувати відповідні займенники, запереченні власної приналежності до біологічної статі, здійсненні вибору одягу у стилі унісекс. Хлопці часто говорять, що коли вони подорослішають, то у них виростуть груди і відпаде пеніс, дівчата мріють про те, що їхніх клітор у підсумку стане статевим членом.
З наближенням пубертатного періоду і початком активного функціонування статевих залоз відчуття дискомфорту зазвичай зростає і загострюється. Всі тілесні зміни викликають жах і огиду. Будь-яке фізичне свідчення приналежності до своєї біологічної статі завдає нестерпного болю, з яким людна часто сама не здатна впоратися. Хлопців непокоїть зростання статевого члену, який вони прив’язують і фіксують, виникнення ерекції. Для того, щоб не було видно збільшення молочних залоз, дівчата їх бинтують, підбирають широкий одяг. Ще одним патологічним невдоволенням дівчат своєю анатомією проявляється у нав’язливому бажанні «відростити» пеніс. У цей період різко зростає потреба носити одяг, який характерний для протилежної статі.
«Визначною ознакою транссексуалізму є відчуття невдоволення своїм тілом та статевою роллю (гендерна дисфорія), транссексуалу не подобаються власні геніталії і він не отримує від них ніякого задоволення» [3, с. 252].
При сприйнятті себе представником протилежної статі, на думку самого транссексуала, його потяг спрямований на представників протилежної статі, тобто тієї біологічної статі, до якої належить він сам. «За статистикою, 53 % чоловіків і 61 % жінок вступають у статеві контакти з представникам своєї паспортної статі, а з представниками протилежної мають статевий контакт 20% чоловіків і 8% жінок» [1, с.182].
Враховуючи важкість стану людини з подібними розладами психосексуального розвитку, дедалі частіше пропонують як єдино вірний варіант лікування транссексуала – медичний шлях гендерно-афірмативної моделі, яка передбачає застосування блокаторів статевого дозрівання, довічне вживанняі статевих гормонів, хірургічне видалення статевих органів, мастектомію або імплантація грудей, видалення яєчників або яєчок, гістеректомія.
У західних країнах все більше і більше підлітків звертаються до служб гендерної ідентичності. При цьому значна кількість клінік оголошують єдино прийнятною моделлю лікування – придушення статевого дозрівання. На початку 2020 року Маркус Еванс, приватний психоаналітик, який у минулому працював психотерапевтом-консультантом і керівником служби по роботі з дорослими та підлітками у Тавістокському та Портмоновському трастах НСЗ Великобританії, розмістив шокуючу інформацію, згідно якої за останні п’ять років кількість звернень до Центру Тавісток на півночі Лондона, єдиної клініки Національної служби охорони здоров’я (NHS) у Великобританії, яка лікує дітей з проблемами гендерної ідентичності, зросла на 400 відсотків.
Існують докази того, що співвідношення чоловіків і жінок серед осіб з невідповідністю статевої ідентичності змінилося, а останні оцінки показують, що більша частина спостережуваного збільшення пов’язана з біологічними жінками, які ідентифікують себе як чоловіки [12].
На сьогоднішній день причина невідповідності між статтю та статевим самосприйняттям залишається невідомою. Оцінка покладається виключно на звіт пацієнта про внутрішні почуття та переконання. Вивчення складу хромосом гормонального рівня не дало логічного пояснення цьому стану.
Хоча потреба в ефективних методах лікування очевидна, існують значні недоліки в розумінні етіології цього стану, ризиків і переваг пропонованих медичних втручань, а також довгострокового успіху різних підходів.
Ряд науковців висловлюють стурбованість тим фактом, з якою швидкістю серед молоді посилюється новий, погано зрозумілий варіант гендерної дисфорії, що ускладнена численними проблемами психічного здоров’я. Це ще більше посилює ризики застосування незворотних втручань, які не ґрунтуються на якісних, надійних наукових доказах. Послаблення умов для встановлення діагнозу дозволяють і стимулюють лікарів без достатньої кількості досліджень і психотерапевтичної роботи з пацієнтом одразу назначати йому медикаментозне, а згодом і хірургічне лікування.
Підлітки з розладом гендерної ідентичності, які шукають лікування, часто мають значну психіатричну супутню патологію, що свідчить про зв’язок розвитку гендерної дисфорії з психологічними факторами. Наприклад, до 1993 року у великій американській клініці за 23 роки було проведено операцій лише для 6,5 % пацієнтів, які звернулися з проханням здійснити хірургічну зміну статі. «Як демонструє це низьке відсоткове співвідношення, гендерна дисфорія може бути симптомом… і багатьох інших станів, включаючи важкі розлади особистості і навіть серйозні психічні захворювання» [3, с. 251].
Ряд досліджень, проведених у клініках Торонто, Онтаріо та Амстердамі, помітили чіткий взаємозв’язок між зверненнями до лікарів з гендерної медицини і наявністю інших психічних порушень. У підлітків, орієнтованих на гендерну невідповідність, насправді виявляється клінічно значуща психопатологія у тій же мірі, що й у підлітків, які звертаються до служб психічного здоров’я з інших причин. «Описові дослідження підлітків, які зверталися до спеціалізованих служб гендерної ідентичності в різних центрах Європи та Північної Америки, в основному показали, що приблизно 40–45% цих молодих людей мають клінічно значущу психопатологію» [11, с.33].
У 2016 році у базах даних PubMed та Ovid Medline був здійснений огляд досліджень, які проводилися з січня 2011 року. Внаслідок опрацювання 654 статей, було виявлено, що молодь з розладом гендерної ідентичності має вищі показники депресії (у чотири-шість разів), суїцидальності та самоушкодження (у три-чотири рази), а також розладів харчової поведінки, порівняно зі своїми однолітками. У той час, одними з найбільш поширеними розладами є депресія та тривожні розлади, тоді як розлад поведінки та асоціальний розвиток не є центральними для цієї категорії людей.
Результатом дослідження 2018 року, у якому взяло участь 2164 особи від 3 до 17 років, було твердження, що «поширеними діагнозами для дітей та підлітків були розлади дефіциту уваги та депресивний розлад. Для всіх діагностичних категорій поширеність була в кілька разів вищою серед молоді TGNC, ніж у відповідних референтних групах» [17, с.1].
Зростає клінічне визнання того, що значна частина пацієнтів із гендерною дисфорією мають супутній розлад аутичного спектру (РАС). «Помітна кількість учасників з аутизмом, знову ж таки більше жінок, ніж чоловіків, повідомили про почуття невідповідності статі» [9, с.2928]. Серед дітей та ранніх підлітків із РАС гендерна дисфорія зустрічається у 7 разів частіше, ніж серед контрольної групи, яка не мала подібних проблем.
Цікавим є факт різкої зміни ставлення до своєї статі у великої кількості дітей, які відчували у дитинстві дискомфорт від думки приналежності до своєї біологічної статі. «Серед хлопців, які потрапили до психіатрів, бажання стати дівчинкою у віковій групі чотирьох-п’яти років (15,5 %) було достатньо високим, але у дітей більш старшого віку різко скорочувалося» [4, с.46].
Внаслідок багаторічної роботи з дітьми та підлітками, які мають порушення статевої ідентифікації, Кеннет Дж. Цукер і Сьюзен Дж. Бредлі роблять висновок, що «у перспективі абсолютна меншість дітей з розладом гендерної ідентичності становляться транссексуалами» [4, с.85].
Доктор Девід Шварц, клінічний психолог, стверджує, що психотерапія, якою нехтують більшість тих, хто виступає за фармакологічні та хірургічні втручання, є найкращим варіантом лікування для цих пацієнтів. Всі гормональні та хірургічні втручання, у даному випадку, він називає клінічними практиками, які мають неприпустимо високий ризик заподіяння шкоди, при чому блокатори статевого дозрівання входять у цей перелік небезпечних медичних втручань.
Зазначимо, що блокаторами статевого дозрівання називають фармакологічні засоби, які призначаються пацієнту для перешкоди дії тестостерону та естрогену з метою зупинити виникнення вторинних статевих ознак, поява яких характеризує період статевого дозрівання. При цьому у дітей віком 10-13 років відтерміновується початок статевого дозрівання за рахунок ін’єкції гормональних інгібіторів. Більшість з тих, хто підтримує гормональне втручання для людей з розладом гендерної ідентичності, вказують на безпечність використання блокаторів статевого дозрівання для дитини, яка не може прийняти свою біологічну стать, аргументуючи це можливістю дати дитині час подумати, чи справді їй потрібні незворотні процедури.
Однак, тривалих досліджень щодо впливу блокаторів статевого дозрівання і наслідків у довготривалій перспективі на людський організм немає. Ця процедура достатньо молода і має близько двадцяти років терміну застосування. Натомість вже є підтверджені дані про їхній негативний вплив на щільність кісток, можливість провокувати надмірний зріст та погіршувати фертильність [16, с.821-824].
І це лише про фізіологічний вплив на організм, який знаходиться у стадії активного розвитку. А що нам відомо про психологічні наслідки? Часто прихильники використання блокаторів статевого дозрівання аргументують свою позицію тим, що для дитини з гендерною дисфорією переживати підліткові зміни, коли з’являються додаткові беззаперечні ознаки приналежності до статі, яка викликає огиду, є нестерпним стражданням. Оскільки ці зміни є занадто травмуючими, то втручання у вигляді затримки фізіологічних змін виглядає виправданим. Проте варто розглянути це трошки й під іншим кутом. Як себе почуває дитина, яка перебуває у колективі своїх однолітків, де у всіх дітей відбуваються зміни, характерні для підліткового віку, а у неї – ні? Більшість дітей поводять себе у цей період по-інакшому, починають проявляти свою сексуальність, у симпатії з’являються романтичні відтінки, але дитина, що приймає блокатори статевого дозрівання, знаходиться поза межами даного процесу. Що відчуває вона у цей момент?
Крім того, варто задуматися, яке повідомлення ми транслюємо дитині, коли беззаперечно погоджуємося на процедуру затримки статевого дозрівання. «Поміркуйте: яке неявне повідомлення ми даємо дитині, коли пропонуємо блокатори статевого дозрівання? Ми підтверджуємо ідею про те, що настання статевого дозрівання – це страшна річ, яка вимагає профілактичного медичного втручання. Це останнє повідомлення, яке я хочу надіслати дитині з гендерною дисфорією» [7, с.442].
Карл Хенеган, професор доказової медицини Оксфордського університету та головний редактор журналу BMJ Evidence-Based Medicine, назвав лікування блокаторами статевого дозрівання «нерегульованим живим експериментом над дітьми» [10].
Коли мова йде про дитину чи підлітка, дорослі мають усвідомлювати, що вони несуть відповідальність за майбутнє дітей, за наслідки обраних ними методів лікування. І це стосується як батьків, так і лікарів, психологів, психотерапевтів, від яких залежить майбутнє дитини. Діти у цьому випадку не є повністю вільними. І головним фактором вибору методів лікування має бути «не нашкодь». Ми мусимо визнати межі знань, якими вже можемо оперувати, а що є для нас ще невивченим і неосяжним. Це стосується будь-яких хімічних речовин, які дорослі надають дитині, бо найчастіше ми насправді не знаємо реальних наслідків, які від них можна очікувати.
Для дітей «ми їхні розпорядники, а не їхні рупори. Ми захищаємо їх і допомагаємо їм рости, абсолютно незалежно від їхніх думок, але не нехтуючи ними» [7, с.441].
Статеве дозрівання є складним процесом для всіх дітей без винятку, але для дитини, яка має проблеми зі статевим самовизначенням, це стає справді тяжким випробуванням. І найкраще, що можуть зробити дорослі у цей період, це вкласти розуміння, що цим процесом можна керувати, як і усіма процесами розвитку. Важливо заохочувати силу, а не фантазії, вразливість і тривогу. Ми, як дорослі, маємо чітко дати відповідь на запитання, що насправді ми хочемо заохочувати в дитині: силу чи поразку. Коли ми заохочуємо блокатори статевого дозрівання, ми фактично даємо схвальний відгук до гормональної терапії та хірургічного втручання у майбутньому, правда робимо це не відкрито. А це заплутує дитину ще більше.
Цікавим є дослідження, «фактично, клінічні статті в томі Drescher і Byne (2013) стверджують, що більшість підлітків, які зазнають придушення статевого дозрівання, мають тенденцію до переходу від своєї біологічної статі (Stein, 2013)., на відміну від того, що переважна більшість дітей із гендерною дисфорією загалом цього не роблять (Singh et al., 2021)» [7, с.442].
Бажаючи надати реальну та постійну допомогу пацієнтам, які відчувають гендерну дисфорію в рамках встановлених етичних меж, важливо зрозуміти наукові докази, які використовуються для підтримки запропонованих медичних втручань, і визнати межі цих даних. Тому «терапевт повинен протистояти спокусі припинити цікавість, некритично прийняти уявлення пацієнта за чисту монету, а потім виступати в ролі стрибаючої у захваті вболівальниці перед змінами, що мають вплив на все життя. Навпаки, метою дослідницької терапії повинно бути розуміння уявлень пацієнта, щоб допомогти йому скласти усвідомлення себе, включаючи бажання та конфлікти, що визначають його особистість та вибір» [14].
І найгучнішим є голос тих, які після медичних втручань наважуються висловитися, звинувачуючи гендерні центри та служби психічного здоров’я у тому, що вони не змогли розібратися у їхніх психологічних проблемах перед тим, як прописувати медичні препарати і давати згоду на хірургічне втручання, як метод лікування гендерної дисфорії.
Маркус Еванс стверджує про велику кількість людей, яких він лікував, що завдавали собі шкоди або намагалися покінчити життя самогубством після операції зі зміни статі. Вони часто гнівалися на те, що втратили біологічне сексуальне функціонування та «обурювалися на психіатричні служби, які, на їхню думку, не зуміли вивчити їхні мотиви щодо запиту на операцію щодо зміни та/або адекватно дослідити їхні психологічні труднощі» [13, с. 287 ].
Завжди потрібно пам’ятати, що підлітковий вік – період експериментів та пошуку себе, що супроводжується сумнівами та конфліктами, у процесі чого дитина вчиться керувати психічним болем та тривогою, часто застосовуючи механізми психологічного захисту. «Сексуальна орієнтація та гендерна ідентичність дітей формуються в результаті складного процесу розвитку, який включає взаємодію між їхнім тілом, розумом та суспільством в цілому. Сексуальна і гендерна ідентичність – це процеси розвитку, які розвиваються, коли людина проходить різні життєві етапи» [13, с. 286]. Одним з центральних завдань розвитку підліткового віку – це необхідність змиритися з усіма видами реалій, забезпечуючи основу для здорової взаємодії тіла та розуму.
Спроби вирішити глибокі психологічні проблеми шляхом перетворення свого тіла часто не дають бажаного результату і, відповідно, вимагають більш ретельного вивчення. Медичне та хірургічне втручання для пацієнта, який страждає від розладу гендерної ідентичності, найчастіше не вирішують головних внутрішніх проблем, натомість додають фізичні проблеми. Крім того, ніяка операція ніколи не зможе повністю змінити приналежність людини до біологічної статі.
Для людини, яка страждає від статевої невизначеності вкрай важливим є ретельний психологічний та психіатричний супровід, які покликані допомогти уразливим молодим людям і їхнім родинам прийняти виважене рішення. Це тривалий процес пошуку і виведення в світло справжніх внутрішніх мотивів, переконань, хвилювань і суперечностей, які допомагають захистити і максимально зберегти здоров’я молодої людини настільки, наскільки це є можливим у даних обставинах.
Використані джерела:
-
Діденко С. В. Психологія сексуальності і сексуальних стосунків: Навчальний посібник. К.: Інститут післядипломної освіти Київського національного університету імені Тараса Шевченко. 2003 – 321 с.
-
Мастерс и Джонсон. О любви и сексе. / У. Мастерс, В. Джонсон, Р. Колодны. – СПб.: СП «Ретур», 1991. – 588 с.
-
Мондимор Френсис Марк. Гомосексуальность: Естественная история / Пер. с англ. Л. Володиной. Екатеринбург: У-Фактория, 2002. — 33 3 с.
-
Цукер К. Дж., Брэдли С. Дж. Расстройства гендерной идентичности и психосексуальные проблемы у детей и подростков. – М.: ИД «Городец», 2020. – 640 с.
-
Ярхауз М. А., Тэн Э. С. Н. Сексуальность и психотерапия сексуальных расстройств. – Черкассы: Коллоквиум, 2016 – 371 с.
-
Стінограма доповіді конференції «Народжені чоловіком і жінкою», жовтень 2021 р.
-
David Schwartz. Children and Adolescents: When Doing Less Is Helping More //Journal of Infant, Child and Adolescent Psychotherapy, 22 Nov. 2021. P. 439-449
https://www.tandfonline.com/doi/full/10.1080/15289168.2021.1997344
-
Derek Glidden, Walter Pierre Bouman , Bethany A Jones , Jon Arcelus Gender Dysphoria and Autism Spectrum Disorder: A Systematic Review of the Literature // Sex Med Rev, 2016 Jan;4(1): 3-14.
https://pubmed.ncbi.nlm.nih.gov/27872002/
-
Dewinter, J., De Graaf, H., & Begeer, S. (2017). Sexual orientation, gender identity, and romantic relationships in adolescents and adults with autism spectrum disorder. Journal of Autism and Developmental Disorders, 47(9), P. 2927–2934.
https://doi.org/10.1007/s10803-017-3199-9
-
Grace D. Oxford Professor describes use of hormone blockers on transgender children
-
as “an unregulated live experiment”. The Oxford Student 2019; 8 Apr
-
Kaltiala-Heino R, Bergman H , Työläjärvi M, Frisén L Gender dysphoria in adolescence: current perspectives //Adolescent Health, Medicine and Therapeutics, 2 March 2018 Volume 2018:9 P. 31—41.
https://doi.org/10.2147/AHMT.S135432
12. Kenneth J. Zucker Epidemiology of gender dysphoria and transgender identity // Sexual Health 14(5), 25 August 2017, P. 404-411.
https://doi.org/10.1071/SH17067
-
Marcus Evans. Freedom to think: the need for thorough assessment and treatment of gender dysphoric children. BJPsych Bulletin (2021) 45, 285–290.
https://doi.org/10.1192/bjb.2020.72
14. Marcus Evans. Why I Resigned from Tavistock: Trans-Identified Children Need Therapy, Not Just ‘Affirmation’ and Dr. //ResearchGate, January 2020.
-
Ryan T. Anderson «Transitioning» Procedures Don’t Help Mental Health, Largest Dataset Shows. //The Heritage Foundation, Aug 3rd, 2020
-
Simone Mahfouda, Julia K Moore , Aris Siafarikas, Florian D Zepf , Ashleigh Lin. Puberty suppression in transgender children and adolescents // Lancet Diabetes Endocrinol. 2017 Oct;5(10): P. 816-826.
https://pubmed.ncbi.nlm.nih.gov/28546095/
-
Tracy A. Becerra-Culqui, Yuan Liu, Rebecca Nash, Lee Cromwell, W. Dana Flanders, Darios Getahun, Shawn V. Giammattei, Enid M. Hunkeler, Timothy L. Lash, Andrea Millman, Virginia P. Quinn, Brandi Robinson, Douglas Roblin, David E. Sandberg, Michael J. Silverberg, Vin Tangpricha, Michael Goodman. Mental Health of Transgender and Gender Nonconforming Youth Compared With Their Peers // Pediatrics (2018) 141 (5).
Автор: Марія Єршова, магістр психології, педагог та тренер з сексуальної та статевої грамотності