Законодавство України, Конституція у першу чергу, оперує лише двома поняттями визначення статі, а саме чоловік та жінка. І це аксіома, не зважаючи на усі спроби різноманітних політичних груп та організацій, що фінансуються транснаціональними фондами із закордону. Однак, деякі державні структури тривалий час займають дещо відмінну позицію.
У 2016 році наказом Міністерства охорони здоров’я №972 від 15 вересня був затверджений так званий «Уніфікований клінічний протокол первинної, вторинної (спеціалізованої) та третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги «Гендерна дисфорія». У ньому розглядались особливості проведення діагностики та лікування гендерної дисфорії в Україні з позиції забезпечення наступності видів медичної допомоги. Тобто, по факту, це мали бути вказівки лікарям як лікувати пацієнтів з гендерною дисфорією — розладом гендерної ідентичності, коли людина душевно страждає через неможливість остаточно прийняти свій гендерний стан. Згідно Міжнародної класифікації захворювань МКХ-10 трансгендерність відносилась до розділу психіатрії. У 2017 році на додаток до Протоколу Державним експертним центром МОЗ було опубліковано Настанову №КН 2017-137 «Гендерна дисфорія. Клінічна настанова, заснована на доказах». Обидва документи є в чинному статусі на сьогоднішній день.
Отже, як бачимо, допомога психічно хворим людям. На перший погляд виглядає пристойно. Тут варто звернути увагу на окремі деталі Протоколу. Розглянемо, як саме медики мають лікувати хворих від психічного недугу.
У розділі Протоколу «Вторинна медична допомога. Профілактика. Необхідні дії» лікарям рекомендують інформувати пацієнта про «різноманітність статевих ідентичностей та гендерних само виражень». Це часом мова йде не про 33 гендери чи скільки їх там кваліфікували на сьогоднішній день? Хіба українська медицина вже теж дійшла до подібних рішень? Також лікар має скерувати пацієнта до громадських формувань трансгендерів задля взаємодопомоги. Звичайно, хто ще допоможе людині вилікуватись від хвороби, як не люди, що самі культивують зміну статі. А на додаток, з малолітнім та неповнолітнім пацієнтом мають провести профілактику, спрямовану на «пізнання пацієнтом його ідентичності». Цікаво з якого віку лікар розповідатиме дитині про різноманітні гендери? Йдемо далі. Знову таки, головним завданням при лікуванні є «соціальна адаптація пацієнта в бажаній гендерній ролі».
Загалом весь Протокол фактично пропонує лікарям допомогти особі визначитись з єдиним гендером, який він собі хоче мати. Це замість лікування психічного захворювання, як було зазначено вище. Окрім того, йдуть рекомендації медичного характеру по зміні статі шляхом прийому гормональних препаратів та хірургічного втручання.
Однак, то все ще про дорослих. Особиста справа. Чималий обсяг Протоколу присвячений саме лікуванню неповнолітніх пацієнтів. І як же мають допомогти дітям прийти до психічного одужання? З одного боку Протокол вказує на приналежність гендерної дисфорії до певного виду психічних захворювань, які можуть бути викликані зовнішніми факторами. У тій же Настанові прямо вказують, що «медичні втручання для малолітніх осіб, окрім психотерапії, в Україні заборонені». І в той же час допускають вживання до неповнолітніх пацієнтів «частково оборотні втручання. Включають гормональну терапію для маскулінізації або фемінізації тіла». Дітей також пропонується відправляти до вищезгаданих «груп взаємодопомоги». І знову виникає питання. Лікарі мають допомагати пацієнтами прийти до норми чи навпаки потурати їх нинішньому стану?
Що цікаво, сучасних ЛГБТ-активістів вищезгадані документи все одно лишають невдоволеними. Вони активно виступають за виключення практики психіатричного обліку та психіатричного лікування трансгендерних осіб. На додаток прихильники даного руху вимагають надати їм право пожиттєво і безкоштовно отримувати гормональні лікарські засоби. Тобто за кошт платників податків. Активісти ЛГБТ незадоволені цими постановами, але саме вони прокладають шлях до ще більш деструктивних практик, що мають мало спільного з медициною.
І доречі, на останок. Згідної тексту тої таки Настанови, явище «Трансгендерність» чомусь «більш поширене в одних культурах, ніж в інших». Це до розмов про певне середовище, виховання та генетичну спадковість.
Автор
Андрій Топчій, інформаційний аналітик АССУ