Сексуальність як предмет маніпулювання та інструмент впливу

Сексуальність є тому яскравим прикладом. Нібито само собою зрозуміле явище в бутті людини, насправді може виявитися дечим іншим, аніж про нього прийнято думати. Йдеться як про, так зване, побутове знання, так і про наукове або ж експертне. Особливо це стає зрозумілим з огляду на твердження практиків, належних до різних культур і шкіл, про те, що дійсність відкривається в мовчанні, принаймні, поміж слів (С. Гриневич). Словами ж передається дещо інше, аніж істина – по-суті, колективно відтворюване структуроване враження про дійсність. Відповідно, те ж саме стосується понять та визначень – вони одиниці інформаційного потоку, який постійно підтримують, відтворюють і поширюють комунікативні одиниці.

Відтак, досліджуючи сексуальність як предмет аналізу та раціонального осмислення, дослідники, насправді, мають справу лише з її проявами. Сам же предмет дослідження «втікає» від пізнання, гублячись поміж словами та міркуваннями. Як наслідок, змістовне наповнення поняття «сексуальність» як і інших, пов’язаних з ним, понять чи термінів збивають людину з пантелику. Таким чином, не усвідомлюючи того, людина відволікається від безпосереднього сприйняття суті явища або ж дійсності в цілому. Натомість неусвідомлено, але, по-суті, добровільно віддає перевагу оманливому сприйняттю дійсності, покладаючись на інтерпретацію її проявів. Як наслідок, живе і діє у світі договірної правди, де всяке явище, річ чи процес є такими лише тому, що суб’єкти згоди фактично автоматично визнають їх такими.

Тож всяке раціональне, себто наукове чи побутове осмислення явища сексуальності як і будь-яких інших явищ не лише приховує їх суть, але й є підставою для маніпулювання суб’єктом пізнання, його світоглядом та громадською думкою в цілому. А разом з тим пізнання блокує спроможність людини безпосередньо сприймати суть явища. Як наслідок, здатність споглядати для буденної людини виявляється таким собі рудиментом.

Ба’, більше того, сучасна людина розучилася довільно фіксувати свою увагу на відчуттях, концентруючись в кращому випадку на переживаннях, але здебільшого на постійних внутрішніх коментарях щодо сприйнятого, відчутого або ж пережитого. Останнє є підставою для висновку про те, що людина не стільки живе повноцінним життям (діями, вчинками, відчуттями), стільки спостерігає за своїм існуванням як за існуванням героя повісті. І з того черпає переважно емоції: шкодує за собою, любить себе, співчуває собі тощо. А головне – постійно коментує і сумнівається чи доцільно (правильно) вона вчинила (вчиняє або ж вчинятиме).

Останнє, окрім іншого, означає, що сексуальне життя цивілізованої людини переважно є неповноцінним або й спотвореним з огляду як на ситуацію людини, так і на саму природу сексу. А отже завжди є джерелом тривоги, хвилювань та негативних переживань. І це в кращому випадку, бо це ще й привід для соціальної дезорієнтації, а також збоїв у фізичному та психічному здоров’ї тощо аж до божевілля чи руйнування самоідентичності.

З іншого боку, сексуальна сфера перебуває в ситуації жорсткого контролю та цензури. Зокрема, сексуальну сферу неодмінно береться контролювати будь-яка ідеологія чи світоглядна парадигма, зокрема релігійного характеру, комуністична, фашистська абощо. При цьому ситуативне ослаблення дескриптивного контролю сексуальної сфери як і людського буття та активності за посередництва догм автоматично компенсується посиленням «в’їдливого» контролю, тобто примхами моди за посередництва фіктивних цінностей і стандартів.

Зарадити щойно згаданому прикрому факту засобами сучасних медицини, психології чи психіатрії, а також різноманітних загальноприйнятих соціальних практик терапевтичного чи реабілітаційного характеру принципово неможливо. Окрім іншого на заваді тому постає той факт, що людський конгломерат сучасності вперто тримається низки досить стійких переконань, покладених в основу світогляду, а отже світосприйняття та світоставлення цивілізованої істоти. До подібних переконань серед інших належать такі:

• людина обов’язково мусить страждати, оскільки неможливо розпізнати і оцінити добро, не маючи справу з проявами зла;
• людина – біосоціальна істота, в основі активності якої лежать потреби, зокрема, так звані, первинні;
• людина – раціональна істота, здатна усвідомлювати мотиви своєї активності та свідомо контролювати свою поведінку і, як наслідок, визначати зміст свого існування;
• людина – соціальний атом, автономний щодо людської спільноти та виду живого, ідентифікованого як Homo Sapiens Sapiens.

Очевидно, помітних зрушень щодо якості сексуального життя і разом з тим існування в цілому можливо досягти не зусиллями спільноти, а винятково індивідуально, неодмінно покладаючись на досвід практиків, найчастіше опосередкований текстом, а з певного моменту становлення – за сприяння і супроводу практиків. Тобто тих, хто зумів розвинути в собі певні якості, в оптимальному варіанті – здатність довільно припиняти і відновлювати внутрішній діалог.

Щодо першої частини щойно згаданої умови поліпшення якості існування та/або зростання конкретної людини, то йдеться насамперед про розширення кругозору і розвиток критичного мислення. Останні можливі внаслідок роботи з потоками інформації, оскільки «лише одна практика не покращує людство. Людина потребує контакту з істиною, насамперед в тій формі, котра допоможе їй» (Назір ель Казвіні, «Розрізнені нотатки»).

Інакше кажучи, суттєвий крок в напрямку свого розвитку і поліпшення самопочування можливий завдяки відмові від догматів та стійких переконань, що обтяжують людину, позбавляючи її природної гнучкості і оперативності. І разом з тим поступового перегляду звичного змістовного наповнення понять, що репрезентують у свідомості ту чи іншу сферу існування людини або ж область її активності. На разі йдеться по суттєве змістовне переосмислення всього, що стосується сексуальної сфери та дотичне до неї.

Останнє можливе завдяки зверненню до глибинного знання, закарбованого у міфах та легендах, котрі линуть з тисячоліть, а також до езотеричного досвіду як потужних практиків, так і неодмінно до власного.

Саме міфи та легенди є основою всякого світогляду без винятку. Але тут вкрай важливо розрізняти саму природу міфів. Наукові і побутові міфи (аксіоми, теореми, припущення) апелюють до раціонального мислення або нібито самоочевидності та здорового глузду (sensus communis[i]) і «дешифруються» за допомогою другої сигнальної системи за Павловим. При цьому розум як інструмент пізнання[ii] по суті своїй є своєрідною «собакою на сіні»: неспроможний проникнути в дійсність сам, водночас блокує інші можливості схоплення дійсності.

Своєю чергою сакральні міфи або дійсні міфи апелюють до глибинного знання самої людини, стимулюючи його до «пробудження». Тут важливе образне мислення або й споглядання.

В основі сучасного загальноприйнятого розуміння сексуальності та сексуальної сфери існування людини загалом домінують такі переконання (стереотипи):

• світ та явища в ньому доступні пізнанню і встановленню їх природи. Сексуальність можна пізнати, вичерпно дослідивши її прояви;
• секс є природним явищем та належить до базових потреб людини;
• пусковим механізмом сексуальної активності є інстинкт розмноження;
• джерелом сексуальних інтенцій, бажань та смаків є підсвідоме і, відповідно, лібідо;
• людина владна над своїми потягами і бажаннями, може регулювати власну поведінку;
• внутрішня напруга людини виникає внаслідок невдоволення сексуальних бажань або конфронтації поміж бажанням і забороною його реалізувати;
• людина і її прояви, в т.ч. потяг та смаки є такими, як вона їх розуміє;
• любов або кохання, будучи синонімічними поняттями, а також пристрасть породжуються «хімією» – біологічними процесами в організмі;
• психологічна прив’язаність ідентифікується як кохання або як любов;
• сексуальність та сексапільність є синонімічними поняттями;

Спираючись на міфологію народів світу, в т.ч. давньоукраїнську, а також на езотеричний досвід, про сексуальність і секс можна скласти інше уявлення, явно відмінне від загальнопоширеного.

По-перше, сексуальність – це не атрибут природи людини, а лише протообставина її становища. Тобто досконала людина – асексуальна. Шлях до просвітлення, відповідно, лежить через вичерпання в собі сексуального потягу, точніше, деактуалізацію фантазій сексуального ґатунку.

По-друге, джерелом і проявом сексуальності є хіть або потяг – дещо, що в якийсь момент стало набутком людини та докорінно змінило її ситуацію – людина набуває атрибуту соціальності. Суть соціальності – потреба в присутності та взаємодії зі собі подібними, аби відбутися як представник виду Homo Sapiens Sapiens.

По-третє, сексуальність напряму пов’язана зі встановленням людиною факту власної осібності, появою людського «Его», насамперед як схильністю та властивістю людини бути точкою відліку і водночас мірою усім речам.

По-четверте, сексуальність напряму пов’язує індивіда зі своїм видом і робить його залежним від виду.

По-п’яте, сексуальність є глибинним джерелом відчуттів, надто болю, причиною і рушійною силою девіації людини. Вона ж є основою потягу до експерименту, бажання володіти і розпоряджатися, устремлінням накопичувати і користуватися.

По-шосте, сексуальність ситуативно пов’язана зі статтю на підставі статевого розмноження, а не зумовлена розрізненням статей.

По-сьоме, джерелом внутрішньої напруги (конфлікту) є не сама по-собі нереалізабельність статевого потягу чи бажань, як те пропагує фройдизм та в його контексті доктрина психоаналізу, а протиріччя (тертя) між самоідентичністю та ідентичністю людини, тобто тим, чим і як саме себе почуває (відчуває) індивід та ким і як розуміє себе особа.

По-восьме, як і будь-яке інше бажання, хіть або сексуальне бажання підлягає як стимулюванню, так і приглушенню навколишнім середовищем (соціумом). Тобто в атмосфері загального збудження не можуть окремі індивіди залишатися в стані спокою або й взагалі осторонь. Це підстава для нагнітання сексуального ажіотажу, маніпулювання поведінкою людини тощо.

По-дев’яте, сексуальність є необхідною, хоча й недостатньою умовою набуття індивідом саме того досвіду, який складає його індивідуальний зміст буття або відповідає його покликанню.

По-десяте, секс є суто культурною річчю, а не природною, бо останній відповідає злягання чи спарювання. Тому сексуальні моделі поведінки, орієнтації та до певної міри смаки культивуються. Питання лише у техніках (обрядах), а також у запитах спільноти. Відтак, якщо гомосексуалізм (інші девіації) вважати хворобою, то хворий не лише і не стільки індивід, скільки, насамперед, спільнота, якій притаманне це явище.

По-одинадцяти, в сучасному українському суспільстві сексуальність розглядається, як правило, з позицій двох крайнощів: або кіча, або ж вульгарності, особливо на побутовому та релігійному рівнях.

По-дванадцяте, цивілізована істота в порівнянні з дохристиянизованими спільнотами сутнісно спотворює функціональне навантаження сексу і сексуальності в цілому, перетворюючи їх, з одного боку, на інструмент маніпулювання, з іншого – на засіб опосередкування. Принаймні, Жана Бодрійар у якийсь момент спохватився стосовно сексуальної сторони буття сучасної людини: «Ми стали транссексуалами, «пустими» або, точніше, безстатевими людьми, котрі займаються сексом винятково знаково і механічно».

При цьому, слід взяти до уваги, що пусковим механізмом всякої активності є бажання – ситуативні поривання, що знаходять своє відображення у свідомості конкретного індивіда як нагальна потреба у чомусь. Однак останні, себто бажання, не визначають ані вектор руху (розвитку), ані зміст активності. За своєю суттю бажання – породження хаосу (вищого порядку – суть чи природа якого незбагненна), і у бутті, себто впорядкованому (цивілізатором, кому подобається – богом) просторі або космосі вони є абсолютно нейтральними. Визначеності бажанням надають наміри. Насамперед, намір персоналізує бажання, впорядковує, структурує та наповнює змістом.

Наміри, своєю чергою, також навряд чи належать індивіду, однак ідентифікуються ним неодмінно як власні, якщо тільки індивід здатний усвідомити їх наявність. Насправді, за намірами стоїть покликання – призначення, з яким приходить в цей світ людська сутність, однак про яке сама уже людина нічого не знає. В окремих випадках лише інтуїтивно схоплює більшою чи меншою мірою його, призначення, окремі моменти.

Вищою формою інтуїтивного схоплення призначення, як свідчить, зокрема, буддиський чи алхіміків досвід, є непохитний намір.

Своєрідною протилежністю непохитному наміру як такому собі «провіднику» стимулюючого імпульсу є страждання – чи не найпотужніший і, відповідно до езотеричного досвіду, зокрема К. Кастанеди, як, зрештою і християнських містиків, мотивуюче до докорінних змін начало.

Корінна відмінність між непохитним наміром або й наміром взагалі та стражданням полягає у особливостях прояву волі людини – суто персонального статусу людини, котрий до певної міри можна вважати еквівалентом енергетичного потенціалу. Непохитний намір неможливий без твердої волі. Однак відсутність волі якраз компенсується стражданнями.

Отже вибір кожної людини, окрім інших варіантів, можна звести до цілеспрямованого розвитку волі, себто посилення енергетичного потенціалу або до добровільного страждання, тобто існування способом і у просторі, сформованими за посередництва оточення.

Специфіку існування індивіда з огляду на згаданий щойно контекст можна представити як своєрідну екзистенційну дихотомію: індивід реалізує або умовно свої проекти відповідно до покликання, або умовно проекти стосовно нього оточення чи системи.

Автор: доктор філософських наук, професор Володимир Калуга