Фемінізм. Саморефлексія

Тема самореалізації сьогодні завжди постає наріжним каменем для функціонування людини у соціумі і кожний індивід прагне віднайти те саме заповітне “своє” місце. Сучасний світ дає безліч можливостей для розвитку і здобуття нових знань, що, безумовно, є великою перевагою нашого часу. Але водночас існує багато інших речей, які заманюють людину і збивають її з пантелику, після чого настає розгубленість та страх – “а що далі?”. Подібні питання турбують однаково як юних жінок, так і юних чоловіків, які знаходяться у пошуках самоствердження, але точно не розуміють, що саме їм необхідно.

Існує багато причин, що можуть замилити очі і стати на заваді гармонійного розвитку особистості. Проте, існують фундаментальні речі, які створюють принцип існування і мислення людини, роблять схильними до тих чи інших факторів. До них можуть належати культурні традиції, релігія, політичні погляди і т.д., що сьогодні, склавшись докупи, формують світогляд особистості. У сучасних умовах людина визначає себе і через глобальні концепції, які стосуються взаємодії між людьми, які базуються на консервативних чи модерних уявленнях. До однієї з таких концепцій належить і фемінізм.

Контроверсійна тема як для чоловіків, так і для жінок, адже сьогодні все настільки розріднено в межах цього руху, що він втрачає свій стержень, перетворюючись на безліч менших підтечій, в яких спільне лише одне – боротьба. Проти чого чи за що – варіативно, але в основі завжди лежить повалення патріархату. Романтика протесту і нігілізм, руйнування усталених цінностей і створення своїх, приправлені вигуками про свободу і солідарність – чудовий набір для пізнього пубертату, щоб загубитися ще більше.

Мій прихід у фемінізм був доволі логічним, на мою думку. Неповна присутність батька у житті і вихованні, неодноразовий приклад сімейних стосунків серед рідних, які щасливими не назвеш, дитяча жорстокість (постійні конфлікти з хлопцями-однолітками і необхідність себе захищати). Це так, що перше спадає на думку і не входить до категорії “інтимного”. Я не змогла знайти у найближчому оточенні той приклад, який би я взяла собі “на озброєння”, але точно була впевнена в тому, що жінка може бути реалізованою, успішною, щасливою і т.д. Саме тому, навчаючись у 10 класі і обираючи тему для написання наукової роботи, сказала своєму вчителю, що хочу писати про видатних жінок. На що він відповів: “Хочеш сказати, про фемінізм?”. Знаючи на той момент лише про “Femen”, я трохи завагалась, але погодилась після невеликого ознайомлення на Вікіпедії.

Так і почався мій шлях як феміністки. Звісно, тоді тема фемінізму на наших теренах не була так поширена і вважалась доволі маргіналізованою через діяльність вище згаданих “Femen”, які тоді були єдиним видимим рупором фемінізму, але у мене в голові склалася доволі чітка картина. Боротьба за права жінок, повстання проти пригноблення і сексизму, реалізація власних потенцій без прив’язки до “жіночої долі”. Для написання своєї наукової роботи я детально опрацювала суфражизм, пізніші хвилі фемінізму були тривалий час чимось змішаним і не дуже конкретним, проте сумнівів у “боротьбі” не виникало. Мої прагнення ніби віднайшли теоретичне підтвердження і я швидко і глибоко пройнялась проблематикою, яку виділила для себе.

Мене дійсно хвилювало питання самореалізації та відчуття себе особистістю з прагненнями і талантами. Ще більше вогонь роздмухували вчительки, які любили казати: “головне для дівчини – вдало вийти заміж”. Ну що за дурня? І так всім зрозуміло, що щасливий шлюб це (чи не) найважливіша річ у житті як жінок, так і чоловіків, але нащо казати це мені, коли я просто хочу здобути нові знання і приходжу на консультацію чи редагування свого тексту? Якщо раніше мене це просто дратувало, то після занурення у фемінізм я сприймала це як виклик знову виразити своє незадоволення патріархатом.

У чому це виражалось? В першу чергу, звісно ж, це агресивність, прагнення поводитись, як чоловік, аби цим довести свою рівність з ним. Заперечення особливостей жіночого тіла і намагання опанувати будь-які фізичні навантаження самостійно. Чим важче, тим більше я стверджувала, що допомога не потрібна. Хіба ж я слабша? Залицяння і флірт це ніщо інше, як сексизм. Подати руку чи пальто? Хіба я немічна і сама не можу? Запросити на побачення і оплатити вечерю? Я сама за себе, мені не потрібні твої гроші. Постійно намагалась перебороти бажання робити макіяж – хіба ж я лялька для задоволення чоловічих поглядів? Хоча останнє давалося складно, як і бажання виглядати жіночно, підкреслюючи свої принади. Виражати емоції? Бажання бути ласкавою і турботливою? Милуватись дітьми чи тваринами? Що за дурня, невже я буду розмінюватись на таке? Я камінь і ніщо мене не зрушить! Розподіл будь-чого (окрім одягу і то не завжди) на “чоловіче” і “жіноче” сприймалось як дискримінація, акцентування уваги на відмінностях жіночої статі ставало засобом приниження.

Я беззаперечно прийняла той факт, що я пригнічена, як і все жіноцтво, хоча ніякого пригнічення особисто не переживала. Були, звісно, неприємні випадки рафінованого сексизму, але це радше мова про окремих індивідів, які мали особисті проблеми і стверджувались за рахунок слабших. Рівність сприймалась як відсутність відмінностей – ліберальний фемінізм вдало засів у мені, підштовхуючи перетворитись на чоловіка у спідниці, хоча цього мені зовсім не хотілося. Але треба, інакше патріархат не повалити.

Я дорослішала, а фемінізм все яскравіше крокував українським інфопростором, з часом на арену вийшли ЛГБТ, а потім вони разом об’єдналися. Потім пішла тема бодіпозитиву і взагалі питання краси та її стандартів. Українки дуже гарні, це факт, “але ж я не товар, аби акцентувати увагу на цій характеристиці задля успішного продажу себе ринку суспільної думки”. Ворогом жінок разом з патріархатом став і капіталізм. Це, звісно, слушна думка – знайти вихід з нашої системи тотального та бездумного споживацтва, яке перетворило людину на безлику одиницю економічних потужностей і спроможностей, але не думаю, що істеричне повалення патріархату цьому зарадить. А потім ніби нізвідки пішла тема ґендеру. Я почала помічати, що фемінізм в Україні – це калька західного дискурсу. Так, звісно, у нас глобалізований світ, але це не значить, що проблеми інших країн і континентів мають хвилювати нас більше за наших, бо інакше ми своїх вирішити не зможемо. А так і було. Я жила синтетичною ситуацією, яка була створена західноорієнтованими медіа. Ні, я не кажу, що у нас немає таких проблем, вони існують і часто перегукуються, але причини і наслідки все одно відрізняються – різні країни, різні культури, – це мені на думку не спадало.

Я прочитала “Другу стать” (книга французької письменниці Сімони де Бовуар про історію “пригнічення” жінок), на яку покладала великі надії у знаходженні відповідей. Але я розчарувалась, хоча і не хотіла собі у цьому зізнаватись. Єдина думка, яка лишилась у мене опісля: “Матінко, як же все жахливо, бідні жінки, бідна я! Жінки зможуть бути щасливими лише без чоловіків! Як же жахливо, це не можливо!”. Подібний посил я зустрічала на всіх феміністичних ресурсах, за якими слідкувала, як вітчизняних, так і іноземних. Чоловік апріорі пригноблювач, жінка апріорі жертва, іншого варіанту бути не може.

Загальна тенденція до рівності стала уніфікацією, замість урахування відмінностей та особливостей, треба їх позбутися задля однаковості. Фемінізм, який хоча і часто критикує капіталізм, дуже глибоко увібрав у себе його сприйняття людини як робочої одиниці. Як приклад, завжди гаряча тема материнства подається виключно через економічну призму – жінка втрачає свою “вартість” на ринку, тому потрібно одразу ж вивести її назад у ринкову м’ясорубку, але вже з дитиною на руках. Хочу пояснити, що маю на увазі. Я тільки за, аби жінка мала змогу займатись тією діяльністю, яка їй потрібна і яка приносить гроші, щоб батько був максимально залучений у процес виховання і т.д., але посил на кшталт “материнство = втрата можливостей” насправді дуже лякає і мене це не оминуло, адже тривалий час я взагалі боялась думати про те, що у мене будуть діти, адже я просто “зникну”.

І окрім залякування чітко видно одну з головних проблем фемінізму – за прагненням “звільнити” жінку ховається насправді ще більше її навантаження. Ідея емансипації жінки тісно пов’язана з економічним фактором, ідеями капіталізму і соціалізму, в рамках яких жінка ставала економічною потужністю та засобом “будівництва” ідеального суспільства відповідно. Саме за рахунок зведення людської діяльності до умовних одиниць за годину або трудоднів і виникла проблема нівелювання фізіологічних та психологічних особливостей людини загалом і жінки зокрема. Це не однобічна проблема і фемінізм лише доєднався до такого трактування людини, так склалось історично і лише з часом ми можемо реально оцінити всі досягнення і провали цього руху.

Споживацька система і масова культура постмодерну сильно змінили наше життя, розмило цінності і сконструювало нові, які часто людині нічого, окрім миттєвого і пустого задоволення не дають. Новостворена синтетика породжує синтетичних людей, чий нігілізм знецінює речі, які завжди були важливими для людства і давали сенс нашому життю. Я веду до того, що фемінізм насправді є частиною корпусу тих проблем, проти яких він сам і бореться. Чим глибше я в нього занурювалась, тим більше протиріч бачила, замість відповідей отримувала нові питання і розуміла, що жінку винесено на маргінес і перетворено на інструмент боротьби всіх проти всіх.

Процес виходу відбувався довго і поступово, зайняло близько року. Тоді мені був 21 рік і я навіть встигла сходити на свою першу 8-березневу маніфестацію. Було весело, я класний плакат зробила. Але опісля дуже швидко відчула гіркоту. Спочатку просто зізналась собі, що у фемінізмі мене багато що не влаштовує і, називаючи себе феміністкою, потрібно окреслювати “сферу своїх інтересів”, аби на мене не навішали зайвих ярликів. Феміністичний дискурс став просякнутий питаннями і проблемами інших груп, все більше підіймаючи перемелені на Заході теми. Я побачила пряму деконструкцію жіночої (як і загалом людської) ідентичності, замість її підтримки та реалізації.

Почались пошуки альтернативи, якої, як здавалося спочатку, не було. Або ти феміністка, або йдеш на кухню і народжуєш дітей. І від цього ставало не по собі, від чого я міцно тримала себе в лавах фемінізму. Відмова від ототожнення себе з ним сприймалась мною як “зрада”, адже його першочергові здобутки дійсно були необхідні для модерного жіноцтва. Але спекулювання на визнанні жінки жінкою, вирівнювання її з чоловіком та заміна жіночої проблематики сконструйованими конфліктами аж ніяк не лишали бажання далі бути його частиною. Я почала звертатись до корпусу консервативних ідей, адже раніше перебувала лише в рамках ліволіберального дискурсу. Криза модерну спонукає до пошуку нових шляхів в усіх сферах людської діяльності і тому зараз постала чудова можливість створити альтернативу, відмовившись від аксіом модерних проектів. Переосмислення пережитого, підбиття підсумків і формування актуального порядку денного є в рази потрібнішими і актуальнішими, ніж recycle вже зацвілих ідей лібералізму. Альтернатива є, просто вона ще не “оформлена”, знаходиться на стадії зародку.

Розставлення для себе всіх крапок над “і” та реальне звернення до самої себе розкрило реальний стан речей, “звільнило” мене від багатьох нав’язаних нашарувань і дійсно вказало шлях подальшого розвитку. Завершення глави “фемінізм” не є зрадою і не вганяє мене в якісь рамки, а навпаки позбуває їх, даючи набагато більше можливостей без пригнічення себе, свого тіла, своїх внутрішніх потенцій. Треба зрозуміти глобальність і фундаментальність цієї проблеми – фемінізм не є окремим і відстороненим явищем, це породження модерної епохи, як і політичні ідеології, які так само розклалися на безліч менших і перехресних концепцій, які так само переживають кризу. “Спасіння” жінки і чоловіка полягає у ґрунтовній роботі над собою і культурно-філософською системою сьогодення. Але для початку необхідно визнати, що ми знаходимось у глобальній кризі.

 

Автор

Анастасія Уразбаєва, інформаційний аналітик АССУ та мистецтвознавець