Людське тіло в мистецтві як дзеркало суспільних змін

Ні для кого не секрет, що одним з “вимірів” майстерності художника є вміння працювати з оголеною натурою. Власне, саме це і займає більшу частину навчання у вищих художніх навчальних закладах, а всі штудії роботи з гіпсовими скульптурами в художніх школах направлені саме на підготовку людини до досконалого вивчення людської анатомії скелету та м’язів. Кожний відвідувач художніх музеїв не може пройти повз вишуканих полотен і витончених скульптур ХІХ-ХХ століть, або ж навпаки відчувати дискомфорт від гротескного натуралізму сучасного мистецтва. Сьогодні багато митців широко використовують вже не оголену натуру як таку, а теми тілесності, сексуальності та сексу. Та чи було так завжди і чому художника, який не володіє жанром “ню”, можна назвати радше профаном, ніж митцем?

Мистецтво існує і постійно змінюється паралельно з тим, як змінюється людство. Одразу варто зазначити, що не можна говорити про “розвиток” мистецтва. Якщо людина перед вами апелює таким формулюванням, можете одразу робити висновки про його обізнаність. Мистецтво завжди було відображенням епохи, а людина та її тіло розповідають про звичаї та моральні настанови. Варто наголосити на тому, що даний текст присвячений мистецтву європейської цивілізації. Отже, з чого все починалось?

Починати можна ще з доісторичних часів, коли люди вважали себе невід’ємною частиною природи, а їхні тіла були логічним продовженням усіх процесів, які відбувались навколо. Тодішній культ родючості теж “диктував” свої правила у сприйнятті людини. Це ми можемо побачити на прикладі так званих “палеолітичних Венер” — кам’яних статуеток, які зображають жіночі тіла з великими животами і грудьми, проте всі інші члени і голова мають схематичний характер (Венера Віллендорфська). Це були обереги та предмети культу, які не несли ніякої додаткової функції.

Існує думка, що ці скульптури нібито символізують тодішні ідеали краси. Подібну позицію навряд можна сприймати серйозно, але, враховуючи тодішню залежність людства від природних процесів і його уособлення в культі Богині-Матері, пишні форми і акцент на жіночій фертильності несуть в собі основні уявлення про життя. Тобто, це символ і оберіг, який несе сакральне значення. А фертильність, закцентована в статуетках, є частиною глобальної земної родючості, тобто звичний і зрозумілий тут акцент на сексуальній функції відсутній — в цьому випадку жіноче тіло уособлює безперервний природний процес життя-смерті.

Особливу увагу людському тілу почали приділяти вже у Давній Греції. Всі ми знаємо відомі римські копії грецьких скульптур, які продовжують надихати і нас. Щоб зрозуміти, чому давні греки стільки уваги приділяли людському тілу, а митці (особливо скульптори) довели свою майстерність до вершини, потрібно згадати античний ідеал особистості. Краса зовнішня, за уявленнями еллінів, могла бути принадою лише людини з гарною душею та високими моральними настановами. Це явище має назву калокагатія та використовувалось не лише в особистісному плані, а й стосувалося соціо-культурних, етичних, естетичних, політичних та філософських питань. Тобто, давньогрецький ідеал — це мужній, сильний, гарний, розумний, чесний та совісний громадянин свого полісу. Своєрідне втілення божественних принципів гармонії у фізичному вимірі.

Важливо ще відмітити той факт, що більшість скульптур зображали богів, які в силу своєї божественності були ідеальними створіннями. Розвиток грецької міфології під впливом історико-соціальних змін призвели до своєрідного наближення богів до людства, до створення пантеону олімпійських богів, чий вигляд та уклад життя були схожі на людські. І щоб передати божественну ідеальність, скульптори працювали над своєю майстерністю та багато вивчали будову тіла, систему співвідношень та пропорцій. Саме майстрами Еллади були створені не лише класичні канони краси, а й систематизовані загальні пропорції людського тіла, що стали основою для навчання художників наступних століть (“Дорифор” Поліклета та “Афродіта Кнідська” Праксителя). В Римській імперії використання оголеної натури, як і загалом все мистецтво, базувалось на основі елладського. Проте, окрім богів римляни почали створювати образи своїх полководців та імператорів.

Після падіння Римської імперії, християнство широко заполонило Європу і офіційно відреклося від античної спадщини (хоча де-факто включило її в себе), що призвело до панування нових етичних, естетичних, філософських наративів. Середні віки під проводом християнського сприйняття фізичного тіла і життя загалом як гріха за замовчуванням змінило не лише соціокультурні норми, а й саме мистецтво, яке стало релігійним. Знання античних творців про будову людського тіла стали непотрібними, оголеність була дозволена лише у кількох випадках: зображення демонів та різних пекельних створінь, грішників у пеклі, зображення мучеників і святих, які за описами не мали одягу, розп’ятий Христос (“Адам” і “Єва” Гентського вівтаря Яна ван Ейка). При цьому всі інтимні частини тіла були прикритими, а тіла мали вигляд, який не приносив естетичного задоволення — сліди страждань і тортур, викривлені пропорції і т.п. Тобто, абсолютна протилежність до античного погляду на людську красу як прояву божественного.

Зміни відбулись із настанням Ренесансу — нова антропоцентрична філософія і віднайдення італійцями античної філософської та мистецької спадщини звернули знову європейську увагу на тілесність людини, актуалізували забуті канони краси. Художники надихались і вчились на римських копіях, самостійно вивчали людську анатомію, незаконно розтинаючи трупи померлих, запрошували позувати чоловіків і жінок з сумнівною репутацією. Саме мистецтво набуло і додатковий світський характер, почали з’являтися жанри, що зображували людей та їхній побут — портрет і жанрові картини. Також популярними стали міфологічні сюжети, де оголеність набула повної легітимності (“Народження Венери” Сандро Ботічеллі). Чому? По-перше, приклад самого античного мистецтва, а по-друге зображення оголених богів і божеств було ідеалістичним, знову розповсюдилась теза про божественну гармонію, яка уособлюється ідеальними образами. Написати портрет реальної дами без одягу сприймалося б негативно, такі речі були заборонені. Проте, у спогляданні божественної краси, яка не асоціювалась з дійсною людською тілесністю, і отримання від цього естетичного задоволення не було гріхом (“Христос з хрестом” Мікеланджело Буаноротті). Саме тому можна було написати жінку зі знатного роду в образі богині Венери — своєрідне поєднання ідеалізованого божества з реальною людиною. Завдяки оголеним чоловічим і переважно жіночим образам митці створювали ще й алегоричні сюжети, тобто натура стала інструментом для вираження різних ідей і концепцій.

Наступна епоха — бароко — внесла істотні зміни у погляд на людську тілесність. Період, який загалом характеризується зростанням абсолютизму, все більшого збагачення знаті за рахунок простого люду, змінами у звичаях і моралі чітко відображаються у тогочасних творах. Античний ідеал краси вже не є актуальним, натомість наскрізною тему світського мистецтва бароко є гедонізм та еротизм. Знать, яка все більше багатіє, витрачає великі статки на безліч плотських задоволень — пишні бенкети і бали, будівництво садиб і замків, багато смачної їжі і напоїв, дорогий вишуканий одяг і, звісно, багато сексу. По суті, діяльність багатих придворних слуг була спрямована лише на отримання задоволень, мати багато коханок і коханців стало нормою. Сюжети картин набували все більшої пікантності, а оголені образи тепер стосувались не лише світу античної міфології та алегорій (“Венера та Адоніс” Пітер Пауль Рубенс), а й реальних людей (“Дівчина, що відпочиває” Франсуа Буше). Акцент ставився на чуттєвість, тіло зображували максимально спокусливим. Саме з 17 століття оголена натура набуває сексуального характеру, а еротизм взагалі стає невід’ємною частиною не лише мистецтва, а й взаємодії між людьми. Максимально витонченої розбещеності західна культура набула в заключний період бароко — рококо, після чого Європу сколихнула Французька буржуазна революція.

18 століття, яке розпочалось поваленням монархічної влади, а згодом її реставрації, ознаменувалась повторним поверненням до античності, а саме до Римської імперії. Європа на той час складалась з великих імперій, тому звернення не до демократичної Греції, а імперського Риму була цілком логічною. У культурі це століття існує під проводом класицизму — стилю, що не лише звертається, як Ренесанс, до дохристиянського розквіту римської цивілізації, а максимально вбирає тогочасну естетику, що проявляється від архітектури до моди (цей напрямок постійно існував протягом 18 і 19 століть). Світське мистецтво стало більш строгим та рафінованим, нова мораль не допускала барочної розпусти, а оголеність знову перейшла у пласт міфологічного, алегоричного і вже історичного мистецтва, яке найбільше цікавило аристократію. Оглядаючи картини цього періоду, неможливо не помітити фундаментальну роботу над натурою, яка вражає своє реалістичністю, проте завжди віє холодністю, яка не була притаманна минулій епосі (“Царство Флори” Нікола Пуссен, “Данте і Вергілій в пеклі” Вільям Адольф Бугро). Еротизм міфологічних та алегоричних постатей безумовно присутній завдяки високій майстерності у передачі тілесності, проте сексуальність відкидається, все повертається до царини естетичного задоволення, не забарвленого проявами земних пристрастей.

 

Автор

Анастасія Уразбаєва, інформаційний аналітик АССУ та мистецтвознавець