Людське тіло завжди було невід’ємною частиною мистецтва європейської цивілізації, що вказує на антропоцентризм західної культури загалом. Протягом історії людства і мистецтва разом з ним змінювались підходи та мета у зображенні людської натури, що відповідали загальним настроям та поглядам тієї чи іншої епохи. Наше сьогодення не є вийнятком і навіть людина, далека від мистецтва, може щодня спостерігати те, чим є сьогодні тіло в мистецтві і в масовій культурі. Сучасне бачення і використання тіла в мистецтві сформувалось в США і Європі у післявоєнний час. Становлення постмодернізму також вплинуло і на сприйняття тіла у філософському дискурсі, ілюстрацією чого чудово слугують художні процеси євроатлантичного регіону.
Важливо коротко окреслити ситуацію в політико-культурному просторі, щоб зрозуміти, з яких елементів складається загальна картина. Економічне, політичне і культурне домінування США, диктат власно створених художніх концепцій (абстрактний експресіонізм), глобальна післявоєнна руїна Європи, розчарування у старих цінностях та втрата орієнтирів спонукали молодих художників, філософів та інших культурних діячів до бунту проти прийдешньої кризи та пошуку нових рішень для нових проблем. Постмодернізм зайняв чітку позицію — критика та іронія минулого, яке призвело до катастрофи.
Тіло як відображення ідеалізованого образу перестало бути таким на початку ХХ століття, коли почали розвиватися найрізноманітніші течії та стилі — можна згадати, як мінімум, кубістичні деконструйовані тіла на полотнах Пікассо. Але також варто підкреслити, що відбувались експерименти не лише у сприйнятті тіла в мистецтві, а й зокрема його роль у розумінні мистецтва. Якщо раніше художні твори були спрямовані на внутрішні емоційні, духовні та інтелектуальні переживання людини (як на полотнах, так і у глядача), то у модернових течіях акцент робиться на фізичне, чуттєве сприйняття і пізнання (зображення тіла набуває все більшого натуралізму, а згодом розпадається на окремі елементи). Цю чуттєвість можна побачити і у творчості імпресіоністів, і в аудіально-лінгвістичних експериментах дадаїстів чи кубофутуристів. Тобто, людина виходить з пласту ідеалістичного в матеріалістичний, бере участь у художньому процесі не як творець/реципієнт ідей, а як реальне фізичне створіння, яке діляться чуттєвим досвідом, викликаючи такі ж переживання у глядачів.
Нову сторінку історії відносин мистецтва і тіла почали митці-перформери у 1960-70-х роках. Справжнім шоком як для художньої спільноти, так і для простого люду були перфоманси віденських акціоністів. Власні тіла, кров та різні виділення використовувались у провокативних акціях, часто зі зверненням до релігійних тем, які були спрямовані проти консерватизму та конформізму післявоєнного австрійського суспільства. Такий шлях донесення ідей, на думку авторів, змушував глядачів злитися з перформерами у єдиний досвід і пережити катарсис для зрушення мислення з мертвої точки. Справжня ікона перформативного мистецтва Марина Абрамович використовувала своє тіло в найрізноманітніших проектах, в яких сама підводила себе до критичних станів, або ж “вручала” себе глядачам, спостерігаючи, до чого може дійти людина, маючи повне право володіння чужим тілом.
Якщо говорити безпосередньо про образотворче мистецтво, то в цьому випадку неможливо не згадати Люсьєна Фройда (онук того самого Зіґмунда). На своїх живописних полотнах він зображав оголені тіла, які передають найрізноманітніші його стани — молоді і старі, худі і товсті, в різних ракурсах і позах. Але тіло не було автономним об’єктом, а доповненням до психологічного портрету кожного образу. Це важливо підкреслити, адже реальне тіло хоч і стало “активним” учасником художнього процесу, все одно йшло пліч-о-пліч з внутрішніми переживаннями людини як особистісними (живопис), так і колективних (перфоманс).
Деякі художники та акціоністи за допомогою власних чи чужих тіл зверталися до критики капіталізму чи вливалися в течію сексуальної емансипації. Особливого значення тілесність набула в рамках феміністичного мистецтва, яке зародилось в США під час другої хвилі фемінізму. Використання власного тіла з акцентом на статеві ознаки стало невід’ємною частиною феміністичної арт-практики, що продовжується і сьогодні (Джудіт Чикаго “Звана вечеря”). Це стало завершальним кроком в унормуванні використання жіночого тіла як об’єкта, що перейшло згодом у маскульт, та критикується сучасними феміністками як об’єктивація жінки в умовах пригнічення патріархату.
Необхідним для розуміння тілесності в рамках мистецтва і культури постмодернізма є ідея постструктураліста Мішеля Фуко про те, що тіло є носієм сенсів та дзеркалом, що відображає всю людську діяльність — він розвитку науки до впливу соціальних інститутів. Отже, тіло найточніше може передати ці сенсі. Також, переосмислення ролі і задачі тіла філософами-постмодерністами зробило його важливою і невід’ємною частиною людської самоідентифікації, поставивши на рівні з душею і розумом. Матеріалістичне світосприйняття робить тіло найважливішим елементом буття.
Тут варто звернути увагу на саме слово “тілесність”. Воно не значить тіло як таке, а образ і шлях репрезентації себе у світі. Якщо тіло розуміється як конкретний фізичний об’єкт, тілесність виступає як нероздільний зв’язок фізичного та духовного аспектів особистості, сукупність людського досвіду, який існує в межах нашого мислення. Саме тому експерименти над власним тілом стали такими популярними серед художників другої половини ХХ століття — тілесність як буття людини у світі, як засіб комунікації з іншими, як інструмент пізнання світу і себе. Звісно, враховуючи ексцентричність сучасного арту, митці експериментують не лише з власними чи загалом людськими рамками екзистенції, а й суспільними, граючись і експериментуючи з усталеними нормами, цінностями та етикою.
Сьогодні у мистецькій практиці як у світі, так і в Україні зокрема тема тілесності пустила глибоке коріння. Спадок ХХ століття у вигляді філософії постмодернізму, безпосереднє проникнення в мистецтво політичного порядку денного, лібералізація художньої діяльності та загалом інших сфер життя, акцент на особистому досвіді та поява нових медіа повністю «розв’язали руки» митцям у виборі тем та методології створення робіт. А розвиток науки, зокрема медицини, біоінженерії, прогрес штучного інтелекту та віртуальної реальності надали темі тілесності нових сенсів. Тепер тілесність вийшла за рамки реального світу і оцифрувалась, що призвело до тотальної деконструкції людської ідентичності. Сучасні художники все частіше використовують тіла та його частини для політично забарвлених робіт (наприклад, перфоманси Павленського) чи просування ліберальних ідей, найчастіше це тези, пов’язані з ґендерною теорією та темою «сексуальність-суспільство» (Марія Куликовська “Квіти Демократії”). Мистецтво сьогодні стало політичним маніфестом, а фрагментована тілесність слугує одним з інструментів пропаганди ідей, які спрямовані на руйнацію традиційних норм і уявлень про суспільство, людину та її ідентичність.
Розглядати тему тілесності та її зміни в сучасному мистецтві неможливо без врахування політично-культурного дискурсу, адже саме людське тіло стало інструментом для просування тих чи інших ідей. Важливо також підкреслити, що дискурс тілесності розвивався в межах ліволіберальної парадигми, що остаточно політизувало не лише людину та її тіло, а й мистецтво загалом. Так зване актуальне мистецтво перестало мати щось спільне з тією художньою традицією, яка тисячоліттями існувала на теренах Європи, митця нарікала ретранслятором божественного та вічного у матеріальному вимірі, до чого художник мав дійти після довгих років навчання та самовдосконалення. Сьогодні мистецька діяльність стала політичною профанацією та поборником руйнування традиційного світу.
Повертаючись до теми тіла, то сьогодні воно здобуло автономію об’єкта і активно експлуатується як у художній практиці, так і в маскульті. «Генітальний» феміністичний арт і порнографія однаково експлуатують жіноче тіло і жіночу тілесність як досвід, не задумуючись над тим, який наслідок це має для жіночої екзистенції. Так само, як жінку відділили від її тіла, те саме сталося і з чоловіком, адже сьогоднішні арт-практики з не меншим задоволенням граються у деконструкцію маскулінності. Матеріалізм заперечив духовне в людині, що у далекій перспективі призвело до тотального роз’єднання людини з її тілом, стало причиною багатьох тілесних модифікацій (від пластичної хірургії до зміни статі), які зрештою є лакмусовим папірцем глибоко вкорінених внутрішніх проблем. Мистецтво завжди було ментальною мапою людства, на якій можна чітко побачити симптоматику і поставити діагноз. Поки «прогресивні» частини суспільства істерично насолоджуються відсутністю естетики та самого мистецтва як такого в актуальній художній практиці, нам лишається уважно спостерігати і вчасно реагувати, аби призупинити культурну і духовну деградацію.
Автор
Анастасія Уразбаєва, інформаційний аналітик АССУ та мистецтвознавець