У ході фундаментальних революційних змін суспільства у 19 столітті, поруч з класицизмом та академізмом з’явились реалізм та романтизм, які були зумовлені демократизацією мистецтва в ході суспільних потрясінь. Релістами стали критично налаштовані художники, які хотіли писати життя простих людей з усіма його проблемами без прикрас, романтики ж проводили своєрідне конструювання національних естетичних орієнтирів, адже базувалось на фольклорі і бажанні втекти від гіркої реальності. Але реалізм зробив важливе нововведення — оголеність стала “дозволеною” у своїх справжніх проявах. Якщо в бароко вже писали реальних оголених людей, то робили це максимально естетично і еротизовано. А реалісти створювали образи, позбавлені мішури, в найрізноманітніших позах, не приховуючи особливості реальної тілесності (“Походження світу” Густав Курбе) і вивели ню в самостійний жанр. Хоча варто відмітити те, що сексуальність реальних образів не приховувалась, а певною мірою акцентувалась.
У другій половині ХІХ століття, коли почався плавний перехід до імпресіонізму, художники вже повністю перестали приховувати, що їхні жінки на полотнах — не міфологічні богині чи абстрактні ідеали краси, а цілком конкретні жінки. До того ж з соціальних низів, що найбільше обурювало консервативну публіку, яка вважала відкрите зображення повій зневагою до мистецтва. Програмні твори твори Едуарда Мане “Сніданок на траві” та “Олімпія” зробили продажних жінок головними героїнями часу та новими ідеалами краси. Відкрита, не завуальована сексуальність, підкреслений індивідуалізм образів, конкретні і зрозумілі обставини — тепер кожна деталь на полотні може нести натяк на конкретні дії з конкретною жінкою, яка не овіяна ореолом божественності та природної невинності. Якщо в реалізмі сексуальність була однією зі складових реального образу, то до кінця ХІХ століття вона могла бути головною рисою. Що, до речі, доволі часто відбувалось в рамках символізму, де жіночі алегоричні образи часто були пов’язані з гріхом і розпустою, в той час, як чоловічі ставали символом сили та дії (Франц фон Штук).
Отже, не завуальована тема сексуальності прийшла в мистецтво з реалізмом, а найбільше розкрилась в рамках різних течій модерну. До Першої світової війни еротизм оголеної (і не тільки) натури активно експлуатувався. Зміни почали відбуватись після завершення війни. Якщо у 1920-х роках сексуалізація образів продовжувала процвітати («Оголена на канапі» Жак Шапіро), то під кінець декади, а особливо в 1930-х роках з’явилось нове трактування оголеної натури. Фашизм в Італії, нацизм в Німеччині, комунізм в Росії — всі ці ідеології перетворили людину на безликий гвинтик, що має всією своєю сутністю служити загальносуспільному благу. Для будівництва нового світу потрібні нові герої, якими стали грубі агресивні чоловіки та маскулінізовані жінки. Хоча в рамках нацизму та фашизму існували консервативні прояви, в тому числі і соціальної сегрегації чоловіків і жінок, а СРСР нібито “звільняло” жінку, візуально-естетичний ідеал лишався єдиним — дужа і сильна жінка (вірна мати або “стаханівська” робітниця). В рамках цих дозволених трактувань жінки сексуальність була відкинута, натомість підкреслювалась фізична сила як запорука фертильності або активної праці («Жінки, що купаються» Олександр Дейнека).
Після Другої світової війни політичні та культурні важелі впливу на західний світ перейшли до США, а СРСР застигло у своємк ідеологічному павутинні. Ліберальне мистецтво Штатів створило нову систему і естетику, перевівши мистецтво в абстракцію, а згодом і в жест. Післявоєнна розгубленість Європи та нові ціннісні орієнтири ліберального світу “розв’язали” руки художникам, які тепер мали повну свободу творчості. Митець, як ніколи раніше, тепер мав повне право ставити в центр творчості себе, свій погляд, створювати свій почерк, свою систему і т.д.
Цінності і традиції Старої Європи зруйнували війни, тому людина стала вільна робити і думати, що завгодно. Така лібералізація призвела до відмирання традиційних форм образотворчого мистецтва, відмови від старих вічних тем, натомість експериментальність та естетика бунту і потворності стали провідною ідеєю. Варто згадати сексуальну революцію в США 1960-х та фемінізм другої хвилі, які зняли будь-які табу на тему сексу і сексуальності, що безумовно вплинуло і на мистецтво. Індивідуалізм, ідея свободи, фемінізм перетворили оголену натуру на інструмент для суспільних і політичних змін, що відбуваються і сьогодні. Особливій експлуатації піддалось жіноче тіло, здебільшого завдяки феміністичному мистецтву, яке часто базувалось на використанні жіночого тіла чи окремих його частин («Звана вечеря» Джуді Чикаго). Сьогодні цей прийом став частиною глобального маскульту і нікого не здивуєш виставкою, де художниці створюють роботи із зображенням вульви, матки, грудей. Тобто на першу шпальту виноситься не стільки жінка, скільки її здатність/можливість/бажання/т.п. (не) мати секс, (не) проявляти сексуальність і т.д. Сучасне масове мистецтво позбавило оголену натуру чисто естетичних характеристик, зробивши його маніпулятивним інструментом.
Особливої уваги варто приділити питанню об’єктивації жіночого тіла, на яке постійно скаржаться феміністки. Ситуація доволі парадоксальна, адже відкрите використання жіночого тіла в масовій культурі відбулося саме завдяки тим соціокультурним та політичним зрушенням, які пов’язані і з тезами другої хвилі фемінізму. Феміністки були незадоволені сексуалізацією жінки на прикладі pin-up, але самостійно продовжили використовувати свої тіла. Насправді, проблему не вирішено — з жінки не перестали створювати сексуальний об’єкт, натомість до цього додалась ще й теза «особисте — це політичне», що повністю винесло жіночу тілесність і сексуальність у публічний простір. На жаль, така тенденція існує і сьогодні, все більше процвітаючи на пострадянському просторі, куди лібералізм і фемінізм дійшли із запізненням.
Ще одна теза, яка сьогодні палко обговорюється в західному світі — «присутність» жінок в музеях і загалом в мистецькому дискурсі. Феміністки і ліволіберали не задоволені тим, що класична історія мистецтва включає в себе переважно «білих європейських митців, які експлуатували жіноче тіло, створюючи з нього об’єкт естетичного і сексуального задоволення». Теза смішна і недолуга, адже всі, хто більш-менш знається на історії мистецтва, розуміє, що таке оголена натура, що чоловіків писали так само часто (а іноді і частіше) за жінок, а про те, чому кількість жінок-художниць в рази менша, ніж чоловіків, доступно пояснила у своїй есеї “Чому не було великих жінок-художниць?” Лінда Нохлін. Ця робота, до речі, є доволі популярною для феміністичного дискурсу, але використовується задля виправдання боротьби у поваленні патріархату. Хоча ця есея проливає світло не лише на проблеми мистецтва, а й взагалі коротко і чітко пояснює традиційний суспільний устрій і роль різних груп у ньому.
Сьогодні в мистецтві оголена натура представлена дуже широко, особливо жіноча, яка може бути і спеціально еротизована, і бути символом чи алегорією, інструментом і жестом (що яскраво використовується в перфоменсах). Така різнобічність корелює із загальною тенденцією сучасного мистецтва, яке використовує найрізноманітніші техніки, жанри, матеріали і теми, тобто однозначність в принципі відсутня. Звинувачувати мистецтво в експлуатації тіла (особливо жіночого в силу сучасного дискурсу) є абсолютно недоцільним, адже, як ми бачимо, кожна епоха висувала свої вимоги до художньої образності і тематики, яка відображалась і в зображеннях людини. Сьогодні головним «експлуататором» є масова культура, яка регулюється ринком, а актуальне мистецтво часто йде в ногу з нею. Оголена натура, як і мистецтво загалом, піддалась великим експериментам ХХ століття, які базувались на глобальних змінах у політиці та культурі, що зрештою призвело до знецінення останньої. Тому ми і бачимо сьогодні антиестетичні тенденції, нівелювання мистецтва як такого та перетворення чи не кожної сфери людської діяльності на політику.
Автор
Анастасія Уразбаєва, інформаційний аналітик АССУ та мистецтвознавець